…Чомусь слово «Україна» я надовго запам’ятав

З Днем Незалежності, благословенна земля!

Йшов 1988 рік. Мені було 20 років. Рік тому я закінчив навчання в коледжі і наступний етап, який чекав на мене, — навчання в університеті. Я дуже хотів поступити на медичний факультет. Тоді в Гані по всій країні їх було всього два, і приймали туди лише тих студентів, які після закінчення коледжу на відмінно склали державні іспити з біології, фізики та хімії. З цими оцінками на два медичні факультети набиралося всього близько сотні нових студентів. Але не це було для мене проблемою: за останніх 2 роки я серйозно готувався до вступу у ВУЗ і по милості Божій мої оцінки по цих предметах були одними з кращих по всій країні. У мене була інша проблема — фінанси. Мене та четверо братів і сестер виховала одна мама (батько помер ще в 1971 р.),  і я знав, що вона просто не витягне моє навчання, яке вимагало дуже багато фінансових витрат. У пошуку альтернативних шляхів освіти я дізнався, що набирають студентів для навчання медицині в СРСР і їх фінансуватиме уряд Гани. Після того, як я порадився з мамою і з деякими родичами, я подав заяву до секретаріату по розподілу стипендій для навчання за кордоном, і незабаром мене запросили на співбесіду в столицю.

Приїхавши в офіс секретаріату до Аккри (це столиця  Гани), я дізнався, що я не один, хто хоче вчитися безкоштовно в Радянському Союзі. Кількість бажаючих була значно більшою, ніж кількість стипендій, тому нас повинні були відбирати за результатами співбесіди. Тоді я подумав, якщо співбесіда буде по предметах, з яких ми здали державні іспити, то мені нічого боятися, адже я їх добре вивчив. Але я помилився! За декілька хвилин до того, як мене покликали, я дізнався, що зі мною розмовлятимуть не по фізиці, математиці, хімії або по біології, а на тему про Радянський Союз, про  його склад, політику, історію утворення і так далі. Сказати, що я сильно був засмучений, недостатньо. Я нічого не знав про Радянський Союз, крім того, що це комуністична країна і що це провідна нація по боротьбі з імперіалізмом.

«Що робити? Невже і тут у мене нічого не вийде?» Я почав поспіхом запитувати інших, що стояли поряд, аби вони розповіли мені бодай щось про Радянський Союз. Я пам’ятаю, як хтось мені сказав: «Ти повинен знати хоча б, що означає абревіатура СРСР», а інший додав: «Запитують назви п’ятнадцяти республік СРСР».

Моє бажання успішно пройти співбесіду було дуже сильним, і я вирішив не здаватися. Я взнав у інших абітурієнтів, як розшифровується СРСР, і  відразу взявся завчати це напам’ять. Потрібно було всього декілька хвилин повторення англійською мовою  — «Союз Радянських Соціалістичних Республік». Але інша справа вивчити назви всіх п’ятнадцяти республік, назви, які не перекладаються. Мені здавалося, це вимагало б декілька годин лише для того, щоб правильно навчитися вимовляти їх, не говорячи вже про те, скільки може знадобитися часу, аби вивчити їх. Деякі з них, я подумав, ніколи не зможу навіть вимовити — Російська Радянська Федеральна Соціалістична Республіка — «навіщо вигадувати такі довгі назви?», я ніяк не міг зрозуміти! Але далі було не легше — Азербайджанська РСР, Таджицька РСР, Казахська РСР, Киргизька РСР, Туркменська РСР.

«Якщо не виходить вивчити повну назву, можна вивчити скорочені варіанти: може, пройде і так», — хтось підказав, — «наприклад: Росія, Україна, Молдавія, Таджикистан, Азербайджан…» Але навіть зі всього цього я міг легко без зусилля запам’ятати лише 2 назви: Росія — це була знайома назва, і Україна — мені здавалося, що зі всіх інших легше всього було це запам’ятати. На щастя, на співбесіді мені не довелося називати всі республіки СРСР, але чомусь слово «Україна» я надовго запам’ятав. Тоді я навіть не знав, що моя доля буде така пов’язана з цією назвою!

Я успішно пройшов інтерв’ю. 20 серпня 1988 р. ми прилетіли до Москви і через 2 дні мене розподілили в м. Вінницю. Лише через деякий час я дізнався, що я знаходжуся в УРСР, в тій самій Україні: до цього ми просто знали, що ми в Радянському Союзі. Знадобилося ще декілька місяців, аби взнати, що деякі радянські люди, з якими ми навчалися, називають себе українцями і що у них навіть є своя особлива мова.

Згодом, через декілька місяців після приїзду до Вінниці, ми познайомилися з українськими віруючими, які з любов’ю запрошували нас в свої помешкання не лише для того, щоб помолитися і разом розбирати Слово Боже, але також і для спілкування з нами. Багато хто з них говорив на українській мові та навчив нас першим українським словам. Через це спілкування я дізнався багато про Україну, чого нам не розповідали на заняттях. А якщо вони нас запрошували попити чай, то це завжди означало повні накриті столи, де було все, окрім чаю. Зазвичай до нього ми не доходили, а при прощанні нам говорили: «Чай ви і так поп’єте в гуртожитку…»

Чим більше я знайомився з народом України, з його непростою, але багатою історією, з його традиціями, тим більше моя любов до України зростала.

Іноземець, тим більше людина іншої раси, в будь-якій країні зустрічається з різними проблемами, і стикається зі всілякими людьми. Як говорять в Гані, «в кожній рідні свій божевільний». І за мої перші декілька років життя в Україні були не лише приємні переживання, але й далеко не радісні. Але навіть при тому не знадобилося багато часу, аби переконатися, що українці в основному добрий, гостинний і доброзичливий народ. Я також відмітив, що вони волелюбні та готові платити велику ціну за свою свободу.

З тих пір, як я вперше приїхав до України, минуло 28 років. Тоді я не знав, що майже рівно через 3 роки Радянського Союзу не стане і що відродиться нова країна — Україна. Також і не міг підозрювати, що я, моя майбутня дружина та наші діти стануть частиною цього прекрасного народу. Я був свідком його прагнення до незалежності, не лише офіційної, але й справжньої; запам’яталися муки відродження України в роки так званої «перебудови» в кінці восьмидесятих років. Я бачив її боротьбу з продуктовим дефіцитом та інфляцією, з корупцією та злочинністю в дев’яності роки, став свідком її «майданів» за справедливість в двохтисячні роки. За 25 років Україна пережила й здолала  багато чого: від внутрішніх зрад до нападів ззовні. Але Господь весь час оберігав її та ніколи не полишав.

Не секрет, що в цій країні є внутрішні протиріччя, і старання всіляко позбавитися їх не завжди бувають успішними. Сьогодні в Україні немало проблем (втім, в якій країні їх немає?), але, не дивлячись на всі ці труднощі і не дивлячись на війну, яка прийшла на цю землю два роки тому і яка вже забрала так багато життів, є міцна віра в те, що Господь допоможе Україні, Він почує молитви, які возносяться за неї щодня, та прийде на допомогу. З вірою і надією хочу сказати — є у Бога великі плани для України. Коли я бачу націю, яка не лише відмовляється переслідувати тих, хто молиться за неї, але й закликає до молитви і відкриває свої двері для Слова Божого, я можу сказати одне: у неї — велике майбутнє. Прийдуть дощі благословення на прекрасну землю України! Давайте разом молитися і благословляти Україну!

« … будуть дощі благословення».

Єзекіїль  34:26

З Днем Незалежності, благословенна Україна!

(Найти эту публикацию на русском языке можно здесь)

Улюблені читачі, якщо ви благословенні, читаючи цю та інші публікації у моєму блозі, тоді поділіться нею у соцмережах. Таким чином ви надихнете інших та допоможете розповсюджувати Істину Слова Божого та християнські цінності серед більшої кількості людей. Разом ми виконаємо велике доручення Ісуса Христа!

Ви можете підписатися на розсилку по електронній пошті (у правому нижньому кутку екрана введіть свій email і натисніть «подписаться») і таким чином не пропускати жодного нового запису.

Усіх вам Благословінь!