7 грудня 1991 року. Субота. Місто Вінниця. Завтра неділя, і мені потрібно буде вставати раніше, аби йти на богослужіння. Але сьогодні субота. В інституті немає жодних занять і жодних боргів по навчанню, за які треба буде йти на «відробітки». Справжній день відпочинку для студента другого курсу медичного інституту! Зазвичай в такий день я дозволяв собі довше поспати, особливо коли на вулиці такий лютий мороз. Хоча насправді термометр на моєму вікні показував не більше ніж мінус один градус, але за три роки, як приїхав до СРСР, я все ще не міг примиритися із зимою, і будь-яка температура нижча +10 градусів у мене називалася «серйозним» похолоданням. Сьогодні ж змішані відчуття хвилювання, очікування та радості наповнювали моє серце таким упевненим теплом, і погода на вулиці вже мало що для мене означала. Сьогодні у нас весілля! Ми чекали цього дня цілий рік!
Божі плани
Ми познайомилися з Оленою на зібранні нашої невеликої молитовної групи на Пасху 1989 року. З тих пір, як вона з’явилася в нашій групі, її ревностне та посвячене життя помічали всі. Вона була привабливою не лише своєю зовнішньою красою, але й своїм благочестивим характером і проявом турботи про всіх нас. Тоді я ніяк не міг і гадки мати, що колись вона стане моєю дружиною. По-перше, про одруження я взагалі не думав. У мене було тверде переконання, що одружуся лише після закінчення інституту і лише тоді, коли мені виповниться 30 років. По-друге, я не був прихильником міжнаціональних шлюбів. Я багато чув про часті розлучення серед таких пар через серйозні культурні відмінності, й тому скептично ставився до всіх, у кого були наміри вступати в подібний союз. Для себе я прийняв тверде рішення, що моя майбутня дружина має бути з Гани або з будь-якої іншої країни Африки, а поки що найголовніше – закінчити навчання та стати лікарем.
Я і не підозрював, що скоро все це зміниться. Починаючи з літа 1990 року мені почали снитися різні пророчі сни. У кожному з них просліджувалося одне й те ж послання – Господь хоче використовувати мене, але Він не може діяти, поки я повністю не віддам Йому все своє життя і майбутні плани. Через ці сни та інші надприродні переживання я розумів одне: мені належить прийняти одне з найважливіших рішень в своєму житті, і мені потрібно буде вибирати між Божою волею та своїми особистими планами. Від того, який вибір зроблю, залежатиме не лише моє майбутнє і покликання, але й ті плани, що Господь має для нашої невеликої молитовної групи.
«Загроза» моїм планам
Саме в цей час я почав помічати, що моє відношення до Олени стає чимось незвичайним. Немов якась неземна сила почала привертати мою увагу до неї. Таке враження складалося, що я перший раз бачу її. Я почав молитися про те, аби Господь забрав ці відчуття, які «загрожують» моїм планам: мені було всього 23 роки, я ще не закінчив навчання, а також залишалася головна перешкода – вона не африканка і ніколи нею не може стати! Але чим більше я молився, тим сильнішими ставали мої відчуття незвичайної любові до Олени. Пізніше я дізнався від неї, що і вона в цей час, помітивши те, що відбувалося між нами, почала серйозно молитися про волю Божу! Найважче було те, що у той час поруч не було жодної духовної зрілої людини, яка знала б мене досить добре і до кого я міг би звернутися за порадою в цьому делікатному питанні. Мій наставник, лідер нашої групи та самий старший серед нас, у той час закінчив навчання й виїхав до Гани. Я написав йому листа, розповівши про все, і попросив підказати, як мені поступити, але чи то через неправильну адресу, чи то з якоїсь іншої причини відповіді не було. Єдине, що я міг робити – молитися і постити, просячи у Бога дати мені мудрість і сміливість прийняти правильне рішення. Поступово, але упевнено я прийшов до того, що повинен буду залишити свої власні плани, особливо у сфері майбутнього шлюбу, і маю бути готовий одружуватися на тому, кого покаже Господь, і зробити це в той час, коли Він цього захоче. На той час я знав, що люблю Олену, і був переконаний, що я повинен одружитися на ній, але я продовжував сперечатися з собою і з Богом: нібито це повинно статися через чотири роки, коли я закінчу навчання. Йти проти рожна довго я не зміг.
Рішення
Пройшло декілька місяців, і 5 грудня 1990 року, я освідчився Олені, що я її кохаю. Я також розповів їй все те, що я переживаю відносно неї. Вона також розповіла мені, що у неї теж щось подібне відбувається по відношенню до мене. Ми зіставили деякі моменти наших історій і зрозуміли, що закохані один в одного і що в цьому всьому – Сам Господь! У нас не було жодних сумнівів відносно того, що ми створені один для одного, але ми розуміли, що без благословення наших батьків почате Господом не буде досконалим, і тому ми стали за це молитися. Олена повідомила своїм батькам, а я написав листа своїй мамі. Пізніше я прийшов до батьків Олени, аби попросити у них дозвіл і благословення на вступ до шлюбу з їхньою дочкою. Потім, через декілька років після одруження, я дізнався, що мама Олени, яка зараз дуже мене любить, спочатку не могла погодитися з таким її вибором! Але про це я спочатку нічого не знав, тому що вони люб’язно прийняли мене й дали нам свою батьківську згоду і благословення.
Нам довелося довго чекати згоди і благословення моєї мами (батько помер, коли ми ще були дітьми). Не те щоби мама була проти мого вибору. Річ у тому, що на моїй батьківщині за традицією подібні рішення приймали всією ріднею, і остаточне рішення залежало не лише від батьків! Я потім дізнався, що більшість родичів були проти мого рішення і переконували маму не давати своєї згоди. Деякі з них для того, щоб «допомогти» мені, вирішили терміново знайти мені іншу наречену в Гані. Хоча ми з Оленою дуже хотіли одружитися й не мали наміру відкладати весілля на довго, ми вирішили нічого не планувати, поки не отримаємо дозволу і благословення наших батьків. Ми були впевнені, що це повинно бути важливим підтвердженням волі Божої для нашого майбутнього шлюбу. Через декілька місяців, не дивлячись на тиск деяких родичів, мама вирішила благословити нас і дати нам свій дозвіл одружитися.
Поїздка в посольство і «капустяна проблема»
Для того, щоб зареєструвати наш шлюб в РАГСі, потрібний було офіційний дозвіл моєї мами завірити в посольстві Гани в Москві. Пам’ятаю, як приїхавши в посольство, зіткнувся з несподіваною «опозицією» моєму рішенню одружитися. Консул дізнавшись, для чого я приїхав з Вінниці до Москви, здолавши більше тисячі кілометрів, почав відмовляти мене, щоб я не одружувався. Я пам’ятаю, як він з батьківською турботою і строгістю благав: «Хлопчику, ти розумієш, що ти робиш? Я тут не один рік працюю в посольстві, і знаю, скільки розлучень буває в таких шлюбах. То хіба немає дівчат в Гані? Як ти зможеш жити з нею в Гані?»
– В якому сенсі? – запитав я його.
– Ти знаєш, як вони (він мав на увазі росіян і українців) люблять капусту? Ти закінчиш навчання, поїдеш з нею до Гани, і вона захоче капусти. Де ти там знайдеш для неї капусту?
«Так… можливо, він має рацію…» – подумав я. У той час капуста була великою рідкістю, можна сказати – екзотикою, в Гані. А я цього взагалі не врахував.
Я знав, що консул говорив, виходячи зі свого досвіду роботи і життя. Хто знає, скільки йому доводилося розбирати таких «капустяних» проблем? Але все ж таки він мене не переконав: я був упевнений, що Олена кохає мене більше, ніж капусту, і не залишить мене через овочі! А більше за все ми були переконані, що в нашому рішенні одружитися – Сам Господь і Він збереже нас! Він мав Свої плани для нас. Ні консул, ні ми не знали, що Він призначив нам жити й служити не в Гані, а в Україні, де буде багато капусти!
Нарешті весілля!
7 грудня 1991 року ми одружилися. Вибираючи дату для нашого весілля, ми обоє дуже хотіли, аби того дня було багато снігу! (Чого ще можна побажати взимку?) Але з ранку той день був дуже холодним і сухим. Проте на наше здивування до обіду почав падати сніг, і увечері, коли ми виходили із урочистого залу, на вулиці було дуже багато снігу. Це був для нас ще один (хоч і не обов’язковий, але приємний) знак Божого благовоління!
25 років минуло з тих пір. Наше весілля було найпершим в нашій молитовній групі, і всі старанно брали участь в підготовці до нього. Сестри підготували красивий плакат і повісили його над нашим весільним столом. На ньому були написані слова з книги Пісні над піснями:
«Води великі не зможуть згасити кохання, ані ріки його не заллють!»
Пісня над піснями 8:7
Ніхто з нас тоді, ні Олена, ні я, не міг передбачати, з якими великими водами наша сім’я стикатиметься. За 25 років нашого спільного життя і служіння Богу таких «вод» було багато, але жодна скрута не змогла загасити те кохання, яке Бог по Своїй милості давав і дарує нам один до одного щодня!
Ми не перестаємо дивуватися, який прекрасний та дивний Божий план і Його вірність у всьому!
25 років Його благословінь. Четверо дітей, вже троє онуків, безліч врятованих життів, і найголовніше – Господь, створюючи нашу сім’ю, дав нам можливість брати участь в творенні Його Церкви в Україні! Ми Йому вдячні за все та віримо, що попереду ще багато Його благословінь!
Улюблені читачі, якщо ви благословенні, читаючи цю та інші публікації у моєму блозі, тоді поділіться нею у соцмережах. Таким чином ви надихнете інших та допоможете розповсюджувати Істину Слова Божого та християнські цінності серед більшої кількості людей. Разом ми виконаємо велике доручення Ісуса Христа!
Ви можете підписатися на розсилку по електронній пошті (у правому нижньому кутку екрана введіть свій email і натисніть «подписаться») і таким чином не пропускати жодного нового запису.
Усіх вам Благословінь!
FREDTAYLORS.COM 